Байкар і Президент

    Засперечалися в один момент
    Байкар і Президент,
    Звела їх випадковість,
    У кожного із них своя є совість!
— Противник я всіляких скарг! —
Сказав поштиво Президентові Байкар. —
Але чому у незалежній Україні,
Якої так давно чекав народ,
Письменники державі непотрібні,
А слово рідне, вогняне, заторсано у ринковий город!?
А як же бути із характерами лютими, бридкими,
Хто ж боротьбу вестиме з ними,
Наснажить серце шаною й любов’ю,
За рідний край покличе стать горою,
        А то й до бою?!
    А в мирні дні
    Складе народові пісні,
Щоб Україна стала вічно молодою!
Бо ще давно казали мудрі люди,
Там, де найвищі у державі діячі цінити слово будуть
        І їх творців завзятих,
        Такий народ повіки не здолати!
    Бо сила слова — вища від алмазів! —
Але насупивсь Президент. Європа, ринки...
Він заблудився в них і випалив відразу:
— Хай насолоду мають від моїх... указів!