Павіан на волі

В благословенному Криму,
Де клімат милий хоч кому
І не нагадує нічого Колиму,
У загратованій вольєрі, ніби пан,
Жив Павіан.
Десь років п’ять він згадував свій Ліс,
В якому мавпенятком ріс
Без горя й сліз,
І той нещасний день, коли за хвіст
Його спіймали й всунули за грати
Відвідувачів парку потішати.
Ах, зоопарк, бодай він скис!
Не раз нащадок вільних павіанів
Кляв у душі людей-тиранів,
Від злості грати гриз
І викомарював стриптиз.
А потім звик і вже свободу
Не міг уже й згадати сходу.
Летіли дні, складаючись в роки,
Йому носили їжу служники
І на десерт ще й дольками банана
Вгощали Павіана.
Та ось вночі у мороці німім
Ударив грім,
В залізній клітці впали враз запори.
Розхвилювався мавп’ячий служник,
Бо Павіан, що до комфорту звик,
Із зоопарку зник —
Утік у гори.
Та за три дні вернувся бідолаха:
Забрьоханий, голодний, мов бродяга,
Поторсав нетерпляче грати
І став лементувати:
Мовляв, відкрийте клітку, егоїсти,
Й давайте швидше ї-с-с-сти!!!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Згадав цього я Павіана,
Коли почув сусіда Йвана,
Який розхвалював давно минулий час:
— Ех, ех, немає Сталіна на вас!..