П’ятий рік, немов у жорнах, Все село Нагірна. За реформами — реформи: То колгосп, то фірма, КСП, селянська спілка... Ногу чорт зламає. Замість м’яса — вже сопілки З бузини клепаєм. Всі дерева обчухрали На корми для свинок. Бо хіба з тоненьким салом Варто йти на ринок. В бур’янах вовки завили. Автопарк ледь дише. Всі комори перерили Пацюки та миші. У кабінах «Бєларусів» Гороб’ячі гнізда... І все інше — в тому ж дусі: Не реве, не їздить. У хлівах сусідні сучки Цуценят виводять... Словом, все дійшло до ручки. Цілий — лиш Володя На гранітнім постаменті, З кепкою в правиці. Його сторож — дід Терентій, Пес і дві рушниці. Купа грамот, старі гасла На старім паркані, І серпасто-молоткастий Прапор в целофані. Герой праці — дід Гаврило, У трибуні дірка... Ото й все, що залишилось Від колгоспу «Зірка». Тож зібралися на збори У суботу люди. І пішли переговори: — Що ж робити будем? — Може, землю розпаюєм, Власниками станем? — На свій лад захазяйнуєм. — Ну то, як селяни? — Скільки ж можна на колінах, Наче ті ізгої? — Ні, не треба у селі нам Куркульні нової! — А щоб жити нам не бідно, І ще глибш не впасти, Підійнять колгосп потрібно, Бо нічого красти!