Пам'ять підвела

Дід куняє за столом,
В чарці вуса мочить,
Все про молодість свою
Тихо щось торочить.
— Ох і парубок я був!
Ззаду і спереду,
Дівки липли всі до мене,
Як мухи до меду.
Одна була дуже гарна,
Вже й забув як звали,
Хлопці всі завжди на неї
Так і заглядали.
Струнка, спритна і весела,
Не дурна собою,
Ясні очі волошкові,
З русою косою.
Де вона тепер, красуня,
Чи ж мене забула,
Чи така іще вродлива,
Як дівкою була?
От би стріти ненароком,
Як приємно б стало,
І до себе пригорнути,
Як колись бувало.
Бабка, що сиділа поруч,
Щиро розсміялась
І до діда здивовано
Й собі обізвалась.
— Ти що, старий,
з глузду з'їхав?
Та що це з тобою!
Це ж я дівкою ходила
З русою косою.
Забув, як ми під вербою
З тобою сиділи
І ті ж очі волошкові
На тебе гляділи?
— Та невже?! — питає дід. —
Ну й в халепу втрапив!
Як же я вже постарів,
Пам'ять геть утратив.
— Скаржишся, що постарів,
Пам'ять свою лаєш.
Бо ріднішу ти за мене
Оковиту маєш.