Ведмідь-межувальник

Ведмідь, що був у лісі головою,
Якось чвалав до водопою
І раптом в хмизі у ярку
Угледів спалах огоньку.
Здавалось — годі міркувати:
Вогонь негайно треба затоптати.
    Та був Ведмідь не з тих
            Простих,
    Які готові, засукавши рукава
    Й забувши про «чини» й «права»,
    Боротися із наглою бідою.
— Гм!.. гм!.. Оцей ярок — границя.
У цьому лісі — я, а там — Левиця
                Таким же головою.
    Якщо рівнятись по осиці,
Вогонь, здається, ближче до Левиці,
Якщо ж відміряти від клена,
То... ніби ближче вже до мене.
                А вітер звідки?
    Від мене до сусідки.
                Ой, ні таки —
    Здається, навпаки!..
Та доки міряв ту Ведмідь яругу,
Вогонь, не дивлячись на межі,
        Підгриз березу, другу
        І полум’ям пожежі
Левині знищив володіння і ведмежі.

Біда, що й в нас іще нерідко,
Як вирішить питання треба сміло,
Та, може, взятися й за діло,
Киває дехто на сусідку.