Корок

Став цапки океан. Гортає тонни піни.
Ось-ось до хмар допнеться угорі.
Мовчать мотори, захлинаються турбіни,
    Повзуть по дну могутні якорі.
    Щомиті розверзаються безодні.
        І йдуть на саме дно, у глибину,
Залізо, мідь, машини, зливки чавуну —
        Нема рятунку їм сьогодні.
        Усі навкіл похмурі і бліді,
    Смертельна всіх гнітить нудота.
        Лише один не кориться біді,
Лише один в усмішці скалить рота.
— Подумаєш — біда!.. Відкіль вона?..
        Чого мені лякатися водички?.. —
Пищить, щосили груди випина. —
    Тієї я не маю звички.
        Чого б і ні?..
Адже я добре знаю море це солоне —
Усе нікчемне і пусте опиниться на дні,
        А цінне зроду не потоне.
Та хто ж то він, кому ніщо і буря, й морок?
    З пустої пляшки Корок.

* * *
Коли у грізні дні слова почуєш зверхні,
Поглянь:
      чи то не Корок плава на поверхні?..