В одній садибі Хміль узяв за звичку
Хвалить трухляву Тичку.
Ні-ні, по ній не вився він
І навіть витись не збирався.
Чого ж старався,
Чом калатав, немов на вітрі дзвін:
— В ній — міць!.. В ній — сила!..
Звивався, аж тіпачка била. —
Такої не було й не буде більш ніде!
— Яка ж вона опора? —
Хитнулось листя в Помідора. —
Ось-ось на землю упаде,
Ось-ось піде на дрова.
— Мовчи!.. — схопився Хміль за вус. —
Я третій рік по Дубу в’юсь,
А Тичка, хоч гнила, але також дубова.