Дуб

— Скажи:
     чого усе життя із шкури перся,
Чому замало не до неба ліз? —
У Дуба погляд Мухомора вперся. —
Хіба тобі не кривдно аж до сліз,
Коли вже смерть з тобою поруч плямка,
Готуючи удар,
Що ти ось-ось впадеш у яр
Й залишиться в землі від тебе тільки ямка?

— Не те верзеш, не те, —
Старезний Дуб угору зводить віти. —
Я, звісно, вмру. Та он гайок росте —
Мої то, Мухоморе, діти.
Я врятував у лісі джерело,
Яке наповнило водицею криницю.
Від гроз ховав я під своє крило
Берізку юну, Ясена й Кислицю.
Але мій час прийшов. Настав кінець.
Та є у мене те, від чого менше горе:
Я встиг наповнить лиш криницю по вінець,
А діти, що зростив я, збережуть велике море.