Щучин син

У річці Н. прижився В’юн,
Ще й благоденствує, вертун!..
Здобувсь на персональний грот,
Там шик такий — роззявиш рот!
А черв’яки там — не огризки:
Такі товстезні, як сосиски...

Тамтешня риба не збагне:
Ім’я В’юниська — не гучне.
Не Сом же він, і не Щупак,
А, бач, розперезався як!
Тож дивувалися: чому
Безкарно сходить все йому?!.

Облюбувавши тиху заводь,
Невдовзі став у ній він завом
І там безбожно так дурив
Малих плотвичок, пічкурів,
Які сумлінно, до пуття
Шукали харч на прожиття.

А В’юн там жирував на диво,
Жив на всю губу, пустотливо.
Збирались часто в нього друзі,
Такі ж пролази, в тому ж дусі,
Їх вабила пахуча пристань:
Була макухою і тістом
Нафарширована садиба.
А звідки все те, як спитать,
Не стане В’юн розповідать.
Мовчить. Адже він — риба!

Частенько на своїм віку
Він запливав в Москву-ріку
З дарами для поважних риб,
Що підсобить йому могли б
Спритніше сплавити ікру
В обхід ОБХСС і КРУ.
Було, і в сіті потрапляв,
Але, проява із прояв,
Вислизував одразу
Й вертав на власну базу...

Давно подейкують, що він
Хижачки Щуки рідний син:
Мовляв, бува й така сполука,
Що батько — В’юн, а мати — Щука...

Десь хват отой і досі на плаву.
Де саме — точно вам не назову:
Він, може, тут, а, може, і отам.
Пильніше придивлятись треба нам:
Де перекрите русло — там вони,
Не тільки-но Лини, а чи В’юни,
Але й, пробачте, щучині сини.