Потолоч

У лузі зеленім, де річка,
подалі від школи,
від хат,
частенько видать чоловічка
у щільному колі хлоп’ят.
Він голосом хриплим, гугнявим
дітей заповзявся учить,
і їм виверга, як з багна, він
у душу отруту і гидь.
О, він їх просвітить!
Научить!
Уже малолітні курці
тримають масні, аж липучі,
пошарпані карти в руці.
Сидять дітлахи,
наче в цирку,
захоплено стежать за ним,
як дядя,
стараються цвіркнуть
і випустить кільцями дим...
Повчає:
— Жирову! Жирову!
— Ой дядю, нема в мене треф...
— А, так-перетак його! Знову?
Крий козирем, Філька, не дрейф!
Гидота на кожному слові,
і всотують ті малюки
нечувані триповерхові
добірні його матюки.
Волосся на нім вихрувате,
злі очі, приплюснутий ніс...
І звідки оцей вихователь?
Який його дідько приніс?
Ми часом надміру терплячі.
Диверсію ж чинить цей жох,
толочачи душі дитячі
і сіючи чортополох.