Наввипередки

Гнат, Микола й Влас — в напрузі: 
Доньки їх в одному вузі, 
І догідливі батьки 
Вдовольняють залюбки 
Всім, чого лиш забажать, 
Що запрагнуть, зажадають 
Їх студенточки-дівчата, 
Ще й змагаються завзято, 
Хто кого — в догоду юним — 
Перевищить, переплюне. 
У гуртожиток спочатку 
Кожна мамця, кожен татко 
Понавозили для дочок 
Пар по п'ять нічних сорочок, 
Черевичків, чобітків, 
Все те чаду — від батьків. 
Та матусі-молодиці 
Вже не можуть вгомониться 
І полюють в місті тижнями 
За речами за «престижними». 
— Он в дублянці-кожушині 
Вже дочка Миколина! 
Ну, а ми своїй дитині 
Не спроможемось єдиній? 
Що вона — знедолена?! 
Що ми — гірші від Миколи? 
Чи бідніші? Та ніколи!! — 
І — забігали! Шугають, 
Всюди шастають, шукають, — 
Ублажаючи дитину, 
Добувають кожушину. 
Донька Власа глядь — і в плач, 
Мчить в село і зразу в крик: 
— А мені? А я? Хоч скач — 
Це ж найвищий нині шик!.. 
І уже батьки Тамари 
Обсідають «Промтовари» — 
Треба ж втерти носа Гнату! 
Й тягнуть доньці у кімнату 
Хутра, коралі, 
Джинси, шиньйони... 
Наперегони! 
Наперегони! 
В Гната, бризнувши слізьми, 
Жінка сплескує: — А ми? 
А студентка наша мила 
Що — теля у бога з'їла? 
Може, нас не потіша? 
Чи з лопуцька в нас душа? 
Гнат скипів: — Зарадим лиху! 
Донька наша не для сміху! 
Що ми — бовдури, не люди? 
Все дістанемо для Люди! — 
Й нумо нишпорити всюди, 
Добувать якусь обнову — 
Наймодернішу, «люксову»! 
«Нашу зміну, — кажуть, — пестимо!» 
Та не книгами чудесними, 
Не виставою новою — 
Зачаровують їх перснями, 
Засліпляють мішурою. 
Перла, браслети, 
Броші, кулони... 
Наперегони! 
Наперегони! 
Тож начіплюють дівчата — 
Часто зовсім не до речі — 
Тих оздоблень пребагато, 
Полонить уже їх злато! 
Так стають кумиром речі. 
Що тут сказать? 
Даються нам взнаки 
Оці змагання-перегони, 
Що затівають часом оні 
Надміру запопадливі батьки. 
Невже ж їм невтямки: 
Дари привчивши виглядать з віконець, 
Вирощують вони 
Речопоклонниць!