Інтерв’ю біля сідала

Коли троячку лоботряс
Поцупить із кишені в нас,
Кипить людина кожна:
«Попавсь, негіднику!
Агей! Не можна красти у людей!!»
Це правда, ще й тривожна.
Ну, а в держави — можна?!

Хоч заслуговують на гнів
Усі геть винуватці,
Та повелось — на «несунів»
Ми дивимось крізь пальці.
І, як застукаєм, бува,
Їх, до поживи ласих,
То підбираємо слова,
Щоб не образить часом.

Ще й виправдовуєм себе,
Свою гнилу позицію:
— Ну скільки там він загребе?
Покриємо сторицею!
Ну взяв якийсь там кілограм
На рідному заводі, —
Збіднієм? Дріб’язок це нам!
Пожуримо та й годі.

Тож він, «несун», несе й несе
І тут, і там, і те, і се, —
Той «винос» безборонний,
Із кілограмів — тонни!
Невже це дріб’язок?! Овва!..
Ми ж підбираємо слова
М’які та делікатні
І вибачити ладні,
Бо він — несун же,
Він несе,
А не машиною везе!

Несун... Ні гніву, ні ганьби
Не чути в цьому слові.
Дошкульніше б знайти якби
В багатій нашій мові!

...Та ось (життєва течія
В газетярів химерна)
У редакційній справі я
Попав на птахоферму.
Подав перепустку свою,
Що у конторі видали,
І от вам перше інтерв’ю
З Рябушкою на сідалі.
— Рябушечко, скажи мені,
Чи вірно люди звуть, чи ні,
Людців тих несунами?
О, як обурилась вона:
— Образа це! Хай кожен зна:
Рівнять їх грішно з нами,
Бо кожна з нас, нехай тихцем,
А для добра старається:
Це ж ми, несучки, вам несем
Смачні, поживні яйця!
Людці ж, що з вашої вини
Сидять у вас на шиї,
Які у біса несуни?!
Несправедливо це. Вони —
Справжнісінькі
           злодії!

Я згоду висловив свою
Й на тім закінчив інтерв’ю.