Заворожений палац

Із трубки розтривожено
Гукало щось: — Алло!
Палац наш заворожений —
Скоріш до нас в село!

Туди к лихій годині!
Вже атомна доба,
І раптом маєш — нині
Якась там ворожба!..

Тамуючи тривогу,
Я витер піт з чола
Й пустився в путь-дорогу
До енського села.

Ось той об’єкт указаний...
За двері тільки мац —
І, наче віз немазаний,
Поскрипував палац.

А потім... Тихо... Пустка...
Від холоду тремчу,
Тягну до носа хустку,
Зубами цокочу.

в дугу зігнувшись, звідси
Простую у фойє...
— Агей, — кричу, — озвіться,
Чи тут хто-небудь є?

— А хто ж це там?.. Ой ненько! —
Почувся хриплий бас. —
Ніхто уже давненько
Не заглядав до нас.

Таке тут морозище,
І так вітрище свище —
Де «до», де «соль», де «ре»,
Сам чорт не розбере!..

Ані гуртків, ні секцій,
Ані вистав, ні лекцій,
Та навіть і в кіно
Ніхто не був давно...

Питаю: — Хто ж це діло
Таке вам удружив?
І хто це так уміло
Палац заворожив?

— Та ми не заворожені!
Не ті тепер часи.
Ми просто заморожені! —
Почулись голоси.

— Бо в нашому палаці —
Лиш на поріг зима —
Все замерза і праці
Ніякої нема...

«Така то, брате, байка», —
Бухтіла балалайка,
І схлипнула вона,
Аж луснула струна.

А з дека мандоліни
В холодну темноту
Скотилася сльозина
Й замерзла на льоту.