Дикуни

Чули ви, у нашім місті
Сенсаційні ходять вісті,
Що тому от кілька днів
Дехто бачив дикунів.

Це не казка і не байка —
В перехожих на виду
Дикунів блукала зграйка
Чи то в парку, чи в саду.

Помаленьку-потихеньку
Прочалапали алейку
Й, щось тримаючи в руках,
Повсідались на дубках.

Щось один дикун у склянку
Лив другому дикуну,
Потім раз — і у горлянку
Ту пекельну рідину.

Потім зграйка біля балки,
Щоб не гаяти часу,
Розривала на кавалки
І жувала ковбасу.

Спорожнивши першу пляшку,
Хтось її жбурнув у пташку,
Розмахнувся і об в’яз
Він щосили другу — брязь!

Із тієї пляшки скалки
Долетіли аж до балки.
А з тії, де був кагор,
Полетіли за бугор.

З склянки випивши горілку,
Він пошпурив нею в білку,
Ту ж, в котрій було ситро,
Жбуронув аж до метро.

Піднялися. Стали гопки.
Видно, йти уже пора!
Залишились склянки, пробки
Та недокурків гора.

Залишились після гульки
Тільки голови від тюльки,
Купа пом’ятих газет
Та коробка з сигарет...

Може, скаже хтось, що марно
Я про це розмову вів?
Що воно, мовляв, негарно —
В нас немає дикунів...

Що, мовляв, так не буває
І в цю справу я не вник...
Але ж часом хтось же має
Парк культурний за смітник?!

Якщо це звичайні речі,
Хто візьме цей труд на плечі?..
Якщо це не дикуни,
То, скажіте, хто вони?..