Не спитавши броду

Вітри з Верби Гілляку відломили.
Вона сторчма шубовснула в ріку.
Кудись пливе й комизиться щосили:
— Оце побачу світа на віку!
Пливу за море з думою одною —
Мене нова чекає там судьба.
Я проросту там Пальмою стрункою.
А то подумать — що таке Верба? —
І де взялась та гонориста пиха,
До берегів до рідних люте зло?
Тікала геть, та раптом сталось лихо —
Під лотоки нещасну занесло.
А там — в ковбаню, в рев і в шумовиння.
Пірнала й виринала, як могла.
Нарешті десь попала в баговиння
І там, у мулі, тихо зогнила.

Можливо, тут моралі і не треба.
Та все ж додати хочу кілька слів:
Які б вітри не віяли на тебе,
Не відривайсь від рідних берегів.