Дідусь Панас і внучка Клава У час спокійний вечоровий Сидять удвох собі на лаві. І тихо чується розмова. — Я вже казав про це і мамі, — Дідусь зітхнув, щоб розпочати, — Ось віддамо тебе ще заміж, Та й буду я вже помирати. Таке життя. Що тут поробиш? Роки кладуть на плечі втому. А ще ж домучують хвороби. Піду назавше я із дому... — О ні, дідусю. Й не гадайте, Без вас родина стане бідна. Живіть сто літ і не вмирайте, Нам ваша пенсія потрібна...