Вовчі обійми

Почув раз Підсвинок розмову кабанів,
Що в лісі жолудів попід дубами — гори!
Отож із двору,
Прямісінько у ліс побрів.
Та й чимчикує до старого дуба.
Аж глянув — мамо люба! —
За дубом Вовк стоїть.
Тікать би Підсвинку, та однялися ноги
І тіло все, мов у пропасниці, дрижить.
— Злякався, друже, а чи збивсь з дороги? —
Вовк зуби вискаля. —
Ти, може, думаєш — розбійник я?
Таж я дружив з твоїм покійним татом,
З тобою також хочу дружбу мати.
Відкинь же переляк,
Давай обнімемось — і будемо братами.
А Підсвинок стоїть, немов закляк.
— Хай буде дружба вічна поміж нами! —
Вовк Підсвинка щиренько так обняв,
Що той і душеньку віддав.

Звичайна справа поміж хижаками:
Ховать злий намір за найкращими словами!