Слухняний Шпачок

Жив-був Шпачок, жартун такий — що ну!
І ось надумав він жениться,
І пару до душі знайшов — Синицю.
— Співучу і прудку я матиму жону!
Та мокрим тут рядном напавсь на нього Ворон
(Далеким родичем доводився Шпачку):
— Синицю брать? І як тобі не сором?
Тобі знайду я молоду хіба ж таку!
Послухайся мене — бери Ворону:
Вона і раду дасть, і оборонить,
Якщо де в неприємність попадеш.
Та й я про тебе більш подбаю теж,
Бо станем ближчою ріднею...
Ворону взяв Шпачок — і день той проклина,
Коли зв’язався з нею:
Що б не зробив, що б не сказав — та й почина:
— Кра-кра! Ти дурень і макуха,
Нещастя ти — не чоловік!
Занапастила через тебе вік!..
Та як почне клясти — аж в’януть вуха.
Шпачок же мовчки слуха, —
І голосу не подає, —
Лиш сумно дума під клятьбу дружини:
«Не вмів відстояти кохання я своє —
Синицю легковажно кинув, —
Сказать би, розтоптав поезію життя,
І сам шубовснув у життєву прозу...»

Що варте запізніле каяття?
Було б, Шпачок, раніш свій мати розум!