Соловей на доті

Над Ірпенем — на кручі, на узліссі,
Де три берізки з-поміж трав,
Немов медсестри, юно підвелися, —
    В руїні дот стояв.
Колись над ним ревіли бомбовози,
Колись вогнем він дихав, клекотав,
Тепер — гули вітри,
                 шуміли грози
Та Соловей щовесно щебетав...
До нього стежечка крута біліла.
Хто йшов — спинявсь
                 і голову схиляв...
Потрісканий, в рубцях, весь обгорілий,
    Він край свій оглядав,
    Як воїн, з бою уцілілий...
На тому доті Гава Солов’я й зустріла,
    «Дивуюсь в людях одному, —
    Сказала, крутячись круг себе, —
    Давно не місце тут йому —
Взяли б та й розібрали на якісь потреби.
    А так — ні черв’ячка у нім, ні тлі...»
«Ех, Гаво, — Соловей на те, — нещасна Гаво,
    Нікчемні ж клопоти твої!
Дот — свідок мужності, звитяги й слави,
Любові свідчення до рідної землі!
Він силу в людях будить величаву,
    Він юнь у наші дні
Безсмертним подвигом гартує,
Бо дот є дот. І по війні
        Воює!»

    Що Гаві мудрість Солов’їв!
Напхати дзьоб — на це лиш Гава жвава.
А ти, ти дбай про внуків і синів:
Пильнуй і пам’ятки, і пам’ятники слави
    Своїх дідів,
    Своїх батьків —
Людина ж ти, не Гава!