Смарагдова симфонія

    Перед Тополею стрункою
Встать!.. Геть з голів брилі і картузи!
Струмить під небо повінню гінкою
    Смарагдова симфонія краси!
І мариться і чується, як за горою,
За незабутньою за крем’яною,
    Не рокіт синьої грози —
Гуркоче грім жорстокого двобою...
    Я чую рідні голоси.
Я бачу: лави підвелись у Понизов’ю —
Гурчить броня, тріщать ворожі бліндажі...
    Юнак, мій друг, залитий кров’ю,
Шле в чорні свастики вогнів ножі...
І падає. І смерть звиса у надголов’ю.

    Смерть
Кінець. Відвоювавсь. Дійшов межі.

    Солдат
Зажди. Це не кінець. Ти бачиш: за туманом
    Тополя в рідній стороні?!
Дай добіжу. Я лист лиш прикладу до рани —
    І легше станеться мені.

    Смерть
То марновірство. Глянь: Тополя — чорна.
Гілля покручено, обпалено вогнем...

    Солдат
Я добіжу. Вона пригорне —
І зелено під небо ми спахнем!
Над світом станемо. І світ увесь до краю
    Оглянем орлим оком віч-у-віч.
    Лиш так безсмертя я зазнаю
    На перехресті злих сторіч!

    Смерть
То марновірство. Та й поглянь на себе:
        В пороховім чаду,
    Скалічений, подертий на виду, —
    Хіба такого їй звитяжця треба
        Під цю біду?!

    Солдат
Хто в серці серце носить тополине,
На того й жде вона щодня і щогодини.

    Тополя
Я жду тебе, мій сину, жду!

І він підвівсь і їй назустріч ринув...

Вам, хто у серці серце носить тополине,
    Хто чує відгомін звитяжної яси,
        Вам, юні, сміливі герої,
        Цю байку шлю в нові часи!

    Струмить у небо повінню гінкою
        Симфонія безсмертної краси!