Орел і Мураха

Хоч у орлів велика міць і сила,
Але й у них, буває, втомлюються крила.

* * *

З висот підхмарних відпочити на хвилину
Гірський Орел спустився у долину.
Хто зна, чого він не на скелю сів,
Як за званням йому годиться?!
Та чи вгадаєш примхи тих орлів:
Забаглось так йому, на те він і цар-птиця...
Поглянув навкруги хазяйським оком,
Потягся крилами, пройшовсь неквапним кроком,
Та тільки знов хотів злетіти в небо синє,
Мураху раптом вгледів на стеблині
Й від подиву аж крила опустив:
Такої ще не бачив він дрібноти!
Схиливши голову, Орел заклекотів:
— Ти звідкіля взялася й хто ти?
— Мураха я, — маленьке пропищало. —
Та нас таких живе отут чимало!
І трудимось у поті ми чола,
Аби родючішою ця земля була.
Щоб більше скрізь було зеленої краси
І квітли буйно луки та ліси,
Щоб звірі в них плодилися й росли,
Оті, якими живляться орли.
— Ну і дива, — сказав могутній птах. —
Адже я знаю все на світі,
Для мене з висоти далекі обрії відкриті,
Весь світ у мене на очах,
Але й не чув ніколи про мурах!
— То так, — сказав маленький трудівник, —
Ти до висот підхмарних звик
І все на світі бачиш ти кругом.
Для цього й справді треба буть Орлом,
Мурахам не судилося такого.
Але ж велике все складається з малого...
Якби ж частіше ти спускався до землі,
То знав би про життя не тільки взагалі.