З дитинства давнього — ще цуценям малим Сірко для злидарів чужим був і лихим. Побачивши старий селянський віз, Він гавкав аж вищав і навіть спиці гриз. І на селян кидався спідтишка — Ухватить, гризоне, переляка І заховається, немов той вовк, похмуро У власну самостійницьку конуру. Зате, зачувши бричку чи тачанку Або зустрівши пана чи панянку, Сірко крутив хвостом, голічерва лягав І чоботи панам, немов той мед, лизав. До панських ніг він підповзав на пузі. Коли ж плювали в морду підлабузі, Сірко облизувався і прилюдно хвастав: — Мені сам пан плює у пику часто! А як панів прогнали за кордони, Сірко сховавсь у самостійну схрону, І за огризок ковбаси гнилої Скажений пес навколо лихо коїв. Нарешті, зник. Всі думали, що здох, Й забили в скрону ту осиковий кілок. Сірко ж між тим влаштовує істерики На різних хвилях «Голосу Америки» — Оббріхує, злодюга, без упину Ту землю, де родився сучим сином, На Сонце гавкає він, виє-завиває, А Сонце і уваги не звертає. Що ж до людей, то кажуть добрі люди: — Бодай ти здох був ще малим, паскудо!
Ілюстрація М. Литвина до байки Миколи Карпова «Самостійний Сірко»
