Притча про совість
— Гермесе, чадо, а біжи сюди,
Та поспіши! —
до сина Зевс озвався. —
Щоб на Олімпі
марно не тинявся,
По білім світі
трохи
походи.
Оце дивлюсь:
гай-гай, нема добра,
Немає миру
поміж смертним людом:
Одне одного
обливає брудом,
І кожний тягне
до свого двора!
І навіть явні грішники спішать
Свій злочин
обернути правотою,
Знущаються
над правдою святою,
І все то,
кажуть,
божа благодать
Для слабшого,
невільника-раба...
А слабші що?
Кленуть мене із вами,
Олімп такими згадують словами —
В Тартарі лиш почухає хіба!..
Феміді я паском ще походю
За суд лихий —
хабарництво суцільне...
Віднині ж я
вважаю за доцільне
Дать людям
непідкупного суддю,
А не якусь
нікчемну
тимчасовість —
Суддею їм
хай буде
власна совість!
Отож, синок,
візьми її, клади
Всім порівну,
як вищий дар,
у душу...
Заселені річки,
моря
і вічну сушу,
Всі закутки найменші обійди.
А ще тобі я маю доручить —
Повідай
всім
параграф заповіту:
Дочасно
прибиратиму
зі світу,
В кого
на кривду
совість промовчить!
Таких — в Аїд,
Харону до човна,
За мертвий Стікс,
до Цербера у гості...
Там знайдеться,
чим розім’яти кості
І чим воздать
відступникам
сповна!
Там
у воді по шию
вже давно
Тантал стоїть,
над ним плоди всілякі;
Йому ж —
ні дотягнутись до гілляки,
Ані води напитись
не дано!
Сізіф
там котить
камінь догори.
А той зривається
і знов сягає долу...
Щоб знали,
як розводити крамолу!
Про це ти також
людям говори:
Нехай беруть
на пострах, у науку
І труд Сізіфів,
і Тантала муку.
Та й сам роби,
як батько повелів,
Бо ти хитрющий —
я це добре знаю!
Дивися,
на гарячому спіймаю —
Пошлю
до Прометеевих орлів...
Ну, а тепер —
біжи, покіль не скресла
Вода з-під льоду
і нема роси...
Побігай світом —
совість рознеси
Так, як розносив
по землі
ремесла... —
І син побіг,
і кілька довгих літ
Він Зевсове
виконував веління.
На світі
оновлялись покоління,
Але добром
не оновлявся світ...
Чому ж
як Зевс велів,
не сталось так?
Чом справедливість
в закуток загнали?
Чом стогнуть люди,
що й раніш стогнали,
Та розплодилось
більше
розбишак —
Хто на чужім
уміє руки гріти?
Живуть, як ті вельможні,
сучі діти,
Не знаючи
ніяких перепон...
Бо першим
Зевс
порушив свій закон:
Гермесову
роботу
він схвалив.
Синок же
совісті
не кожному
вділив!
Як покровитель
торгу і купця,
Він, той Гермес,
підступний і дволикий,
Та ще
до того
і брехун великий,
Обвів
круг пальця
мудрого отця.
На Зевсів гнів
зробивсь тихіш води:
Сумирний та улесливий
на диво,
Став перед батьком
скромно і поштиво.
Добренький —
хоч до рани поклади.
— Самі ж ви, Зевсе,
так мене повчали:
«Ти совість,
як ремесла,
розділи...»
А їх ми
одному на багатьох дали,
Отож дарма
на мене ви кричали.
Всім порівну
я совісті вділив,
Та спершу тим,
хто покорятись має;
А хто
в правиці
влади жезл тримає,
Не кожному,
бо хвалить,
як хвалив,
Богів і так — за долю непогану.
Бо нами й так
всіх підданих
страха!..
Та й, зрештою,
не можна без гріха,
Аби себе
не вводити в оману.
Бо спробуй —
совість
розділи як слід,
І доведеться
Лету зупинити,
Спустити Стікс,
Харона увільнити,
Прогнати Цербера
і закривать Аїд!
А брату вашому,
Плутону,
взагалі
Не буде
володіння
на Землі!..
— Ну й погань ти —
нема за що хвалить!
Ну ж і пройдисвіт! —
Зевс
ледь-ледь не плаче.
З Олімпу б вигнати,
та винен сам,
одначе:
Забув
тобі
я совісті вділить!
