Критик на Олімпі

Богиня ночі — Нікта — привела
На білий світ, крім Старості й Печалі,
Іще багато уособлень зла:
Смерть, і Обман, і Заздрість, і так далі.
І перший критик, на імення Мом,
Як свідчать міфи, був її синком.
Вона його, ще хлопця, малюка,
Подарувала Зевсу:
                          — Ось вам, тату,
Створіння зле й насмішкувате в хату,
Мо’ з нього користь буде вам яка?.. —
Зевс придивився:
                            Мом не без ума,
А на язик — іронія сама!..
«Еге, та він і справді молодець!
Погляну, де приставити до діла,
Якщо вже так матуся захотіла, —
Резюмував верховний бог-отець. —
Оскільки сам до всього не дійдеш,
Гріхів же й за богами не бракує,
Хай злюка Мом
                 (до певних, звісно, меж!)
Порядки на Олімпі критикує.
Бо, як по правді, то й казати страм:
З ділами ледь справляюся...
                                              Усюди
Одні турботи: то гризуться люди,
А то боги здіймають тарарам!..
Того возвись, а іншого відзнач,
Тому вділи стихій у володіння...
І всюди — розбрат,
                              всюди — нехотіння
Ділити з іншим порівну калач!
Хто знизу — той потіє од труда,
А хто вгорі — того з’їдає пиха
Або сичить гадюкою зловтіха,
Коли в сусіда трапиться біда.
А скільки розплодилося п’яниць
І дармоїдів з ласки Діоніса!..
Та що там говорити — достобіса! —
Серед мужчин і серед молодиць.
Амброзію всіляку, та нектар,
Та з винограду саморобні вина
Жлуктять, немов це втіха безневинна,
І скрізь — гармидер, гульбище, базар!
Нащо боги — і ті вже день при дні
За шкуру Зевсу сала заливають:
Таких пісень, буває, заспівають —

Аж соромно, Всевишньому, мені...
Спасибі Нікті, що з’явився Мом, —
Дивись, і буде хоч якась полегша,
Та й, зрештою, відповідальність менша:
Зроблю його своїм помічником!..»

І Зевс, щоб не розтягувати вірші,
Дав Мому повноваження найбільші.
— Спостерігай, міркуй і не мовчи:
Де треба — присором, де треба — приперчи,
Аби святу не поганьбить ідею!.. —
І Мом учив, і Мом критикував:
Хвалив лиш зрідка — більше бракував,
Був на Олімпі визнаним суддею.
Вже й слава йшла про нього навкруги:
«Натуру має хижого звіряти!..»
Та Мома заздрість брала, що боги,
Як не кажи, а вміють сотворяти!
А він перед творінням їх маліє
І лиш дотепно висміять уміє...
От Зевс, наприклад, сотворив бика,
Афіна — дім, а Прометей — людину.
Звернулися до Мома:
                               — А скажи-но,
На погляд твій — оцінка їм яка?..
— Що ж, бик як бик —
                              могутня сила й плоть,
Такого стрінеш — утікай з дороги!
Та краще б очі дать йому на роги —
Аби він добре знав, кого колоть!..
Чи візьмемо людину — красота!
Та серце їй я б помістив назовні,
Бо, як відомо, о боги шановні,
Вона, людина, не така й свята.
Не кроткий заєць, не сумирна лань...
Тепер же спробуй в душу їй заглянь!
У серці в неї повно таємниць,
Злі наміри там гнізда в’ють у неї...
І жаль, що ти, великий Прометею,
Не врахував серйозних тих дрібниць...
А ти, Афіно, людям вірний друг?
Ти вчила їх робити колісниці,
Гнуздати коней, сіяти пашницю,
Подарувала борону і плуг.
І веретено, й ткацький той верстат,
Що їм приніс і постіль, і одіння;
Ти їм дала своє ясновидіння,
Тепер же — поселила ще й до хат.
Але чи все гаразд у домі тім?
Аби лихого не терпіть сусіда —
Додуматись могла б ти, ясновида,
І на колесах збудувати дім,
Щоб зайвої ніхто не мав біди:
Коли захочеш — взяв і від’їзди!.. —
...Усе живе, і мертве все на світі
Отак умів той Мом критикувать...
Нічого лиш зловтішного сказать
Він не знайшовсь красуні Афродіті,
Нічим красу принизить не зумів —
Немов оглух, неначе онімів!
Вона ж стояла, ніжна, перед ним,
Кіпріда, з піни вроджена морської,—
І серце Мома од ганьби такої
Зайшлося болем, лютим і страшним,
Незнаної наповнилося млості!..
Отут і місце для моралі-сили —
Вона до нас приходить крізь віки
В нехитрі ці римовані рядки,
Що змісту їх століття не згасили:
«Учи нас, критику, і лайся ти з умом,
Але не злись, як той міфічний Мом!»