Вуха

Стривожений Осел забіг у хлів,
    Тремтить, бідака, побілів,
    Перевести не може духу:
— Ой, лихо!.. Ввуха! Ввуха! Вуха! —
Реве, немов на смерть лиху набрів.
— Що сталося? Чого тремтиш, дружище? —
    Питає Кінь, що їв коло коша.
        Осел бере ще вище:
            — Ох, братику, горить душа!
Удосвіта травою запашною
Пішов попастись по росі,
Аж знялось сонечко в усій красі,
І враз передо мною
З’явились вуха престрашні,
Великі, волохаті, хижі, мов у сні:
Ворушаться, тріпочуть,
Неначе з’їсти хочуть...
— Дивак! — регоче Кінь. —
Та то ж осляча тінь!

Лякаємось, як в дзеркальці-віконці
Побачимо свій гріх при яснім сонці.