Кінь і Посміттюха

Кінь з поля тяг поклажу нелегку —
Снопи пшениці на дрібчастім возі.
Голубка зеренце збирала по дорозі,
    Посміттюха топталась в кізяку.
«Трудар! — Голубка каже. — Роботяга!
Йому від нас подяка і повага!
    Бо на голодному пайку
    Сиділи б ми,
Коли б він не робив грудьми!»
— Овва! — Посміттюха їй смішком. —
Кому — герой, мені — лемішка!
    Коли наприкінці зими
Шляхами ляжуть перші плеса,
І я скажу: «Покинь санки, візок візьми,
Три шмаровидлами колеса», —
    Так не було ще й разу,
    Щоб Кінь не слухався наказу.
Коли зима сніжком устеле шлях
    І стане біло на полях,
І я скажу: «Діждалися морозу,
Бери санки, ховай вже воза!» —
Кінь хилить в послусі чоло,
Виконує наказа що б там не було...
«Ха-ха! «Трудар»! «Повага»! «Дяка»!
А він...
    Такий собі...
            Коняка!

* * *

    Не хтівши стати вряд,
    Де творчий фронт робіт,
    Де розумом горять,
    Де ллють гарячий піт,
Все кізячанка ганить напропале;
Сама нікчемна, сіра і невдала,
А дуже впевнена, що білий світ
Її вказівками міня свій хід.