Учила бабця внука Вітю, Щоб жити він учивсь на світі — Усе робить умів без мами Своїми власними руками. Згадала бабця голку й нитку, І праску, й гудзики, і щітку І поцікавилась у внука, Чи ж він освоїв ту науку: — Он, бачиш, дядько франтуватий, А страх який костюм пом’ятий... Дивитись як? Подумай, Вітю, А що повинен він зробити? А Вітя враз насупив брови, Він був дотепником чудовим: — Або негайно одружитись, Або негайно розлучитись.
