Калина, як зірвався дужий вітер, До Клена нахилила свої віти. А це Верба помітила в ту ж мить. — Ну й легковажна, — стала шелестіть, Оця майстриня на поступки злі... І все. Й пішло, як брехні по селі. — Калина — це повія, хай їй біс, — Шептався з Гаєм величезний Ліс. Моя душа від радості аж сяє, Що так лиш між деревами буває.
