В страшну жароту молода Дівиця Взяла відерце й до криниці Побігла аж за край села (Криниця в лісі там була). Відро води набрала І тільки йти додому стала, На горбик підніматись вище, Аж там... там дикий Кабанище. Такого ще вона не бачила кнуряки! Одразу й сіла з переляку. «От-от потягне, — дума, — за спідницю Та злопає мене, немов яглицю, Ніхто й не знатиме, поділась де...» Заплющила вже очі... жде... А звір наблизився й на вухо рохнув: — Дозволь напитися води, сестричко, Хоч краплю дай, бо здохну! Вода-водичка! Ой скільки розливається її дарма, Розбризкується скрізь! Ану, Коли захочеш пити, а води нема... Тоді узнаєш їй ціну!