— Ведмедю! Що це за порядки? Проходу в лісі не дають мені. Зайці сміються, мов дурні! А ще як повернуся задки — То чую глум і свист. — Ну-ну, кажи ясніше, Вовче! — Їжак мене ганьбить! Розказує щоночі Байки про мене, ніби той артист. Недавно плів, що коней я лякаю. Таке мале, а кирпу гне, Неначе він подужає мене! — Ну й ну! — Ведмідь озвався. — Знаю Цього нахабу Їжака. Ось я йому голки повириваю, І він прикусить язика! Вовк весело вертається в діброву: «Що не кажи — з Ведмедем жить чудово! Хай начувається Їжак!» Ведмідь же думав так: «Розперезався ти, Вовчище! Тож по загривку дати... Так, пора! В ім’я добра. Але... тоді Їжак підніме носа вище Та ще мене Єхидно шпигоне! Е, ні! Цього не буде! Сховається Їжак, мов у багно карась, — Хай десь, когось він критикою судить, Мене ж бо — зась!»
