Іван дорогою курною Машину вів. Колись весною Він тут уже бував І добре пам’ятав В долині широчезний став. Тепер, запарившись у спеку, Себе він тішить: — Їхать недалеко! Вже верби видно за горбом... От красота яка кругом! Вода до себе просто кличе: — Купайся, добрий чоловіче! — Хвилину, заглушу мотор. І, доки не згорів, як метеор, Пірну у прохолоду. Ого он широчінь яка! Напевне, й глибина солідна у ставка. Бо, кажуть, не спитавши броду... О леле! Що за дно? Тьху, дурень! Тут саме багно. Водичкою прикрите, Якої вистачить хіба що на корито! Не все, що розлилося в ширину, Достатню має глибину.
