Йде трагедія на сцені, що не слово — біль і жах... аж зайшлася наречена у шекспірівських сльозах. У труні небіжчик-лицар, і свіча, і чорний креп, треба серце мати з криці — описати цей погреб... Діва робить рух прощальний, хоч і знає, тут лежить сторож їхній театральний, щоб на чарку підробить. Роль виконує не вперше, він для неї просто хват, із похмілля розпростерся, що й не варто гримувать. Хоч кого, а розжалобить хрест і траурна парча, раптом зверху та й на лоба — кап! — небіжчику свіча. Той легенько відхилився, знову — кап! — і жар пройма. «Так і череп стане лисий», — аж лайнувся тайкома. «Ой, терпіти вже незмога», — поневолі ожививсь і під схлипи монолога він у гробі ледь підвівсь. Поплював собі на пальці, свічку дотушив і ліг... Глядачів, тих співстраждальців, захлеснув прибоєм сміх. Режисер гукнув: «Завісу!» — далі грати ані-ні, і накинулась актриса на «партнера» у труні: «Що за дика нетерплячка, ти ж спектакль зірвав оцей!» Він зітхнув: «Я за троячку міг позбутися очей!»