Віслюк і Джерело

        Глупота — як пиха,
        До розуму глуха —
Ні меж не знає, ані краю.
Віслюк вертав опівдні з гаю
І зупинивсь побіля Джерела.
        — Диви! Воно тече!
        — Як бачиш, плину!
— Так постривай, узнаєш ти Осла!.. —
    І взявсь ногами рити глину
    Та кидати у воду без пуття.
    Старався, гріб щодуху,
        Аж впріли вуха,
    А Джерело оте сміття
    Несло між бережками.
— Неси, неси. Ось я тебе провчу!
    Ще піднатужуся і загачу —
    Перепиню шлях мулом, кізяками,
    Не будеш тут дзюрчать,
    Не дам тобі я ходу!.. —
Вухань спочив і знову нум копать
    Та каламутить воду.
    До вечора дурний потів.
Та Джерело бринить: — Ну як, перегатив?
— Дарма, — зітхнув Віслюк. — Хоч воду забруднив.

. . . . . . . . . . . . . . .

Таким, либонь, і в тому є утіха,
Що він завдав хоч трохи лиха.