Хапло тягнув Сатирика до суду.
А суд є суд — не огинайсь, іди,
Якщо не винен — доведи, —
З неправдою там панькатись не будуть.
За що ж сусіду позивав Хапло?
Зганьбив, мовляв, вчинив над честю зло —
Назвав злодюгою, ославив безневинно
І честь його, й ім’я.
— Злі наклепи терпіть не можу я.
За брехні і писак карать повинні.
У мене й довідочки є,
Що чесно жив, що те добро — моє...
— А ви що скажете на оправдання? —
Суддя Сатирику дає питання.
— Та що казать. Я вірю істині святій:
Коли в людини совість чиста,
То як це можна їй,
Читаючи творіння гумориста,
В негіднику портрет впізнати свій?!
Оце і все, що мав сказати. —
Хапло втирає піт, очицями блука,
Мов щілочки шука:
— Ага! І знов брехня. Я хочу знати:
Для фейлетончика де брали
Всі фактики оці? —
Сатирик усміхнувсь:— На вашому лиці,
Ви тут самі геть все сказали.
. . . . . . . . . . . . . . .
Дарма хапуга з себе чесність удає —
Обличчя видає.