Хапло тягнув Сатирика до суду. А суд є суд — не огинайсь, іди, Якщо не винен — доведи, — З неправдою там панькатись не будуть. За що ж сусіду позивав Хапло? Зганьбив, мовляв, вчинив над честю зло — Назвав злодюгою, ославив безневинно І честь його, й ім’я. — Злі наклепи терпіть не можу я. За брехні і писак карать повинні. У мене й довідочки є, Що чесно жив, що те добро — моє... — А ви що скажете на оправдання? — Суддя Сатирику дає питання. — Та що казать. Я вірю істині святій: Коли в людини совість чиста, То як це можна їй, Читаючи творіння гумориста, В негіднику портрет впізнати свій?! Оце і все, що мав сказати. — Хапло втирає піт, очицями блука, Мов щілочки шука: — Ага! І знов брехня. Я хочу знати: Для фейлетончика де брали Всі фактики оці? — Сатирик усміхнувсь:— На вашому лиці, Ви тут самі геть все сказали. . . . . . . . . . . . . . . . Дарма хапуга з себе чесність удає — Обличчя видає.