Василь Шаройко

Вірш про оду

Жарт

Ніколи,
Наскільки відомо мені,
Ніхто
Не присвячував оди
Жоні.
Писали —
Відомо, надіюсь, і вам —
Їх тільки вельможам,
Царям та богам.

То взявсь я
(Та, видно, в недобру годину)
Уславити одою
Власну дружину.
І тільки почав —
Розболілися зуби.
Я довго терпів,
Я закушував губи;
А біль невгавав,
Хоч жона і синочки
Давали пілюлі,
Робили примочки.

Сусіда
Приніс під полою
Дві пляшки
І мовив тихенько,
Зітхаючи важко:
— З весілля лишилось...
Тримав на йменини.
Та що ж — віддаю,
Раз біда у людини... —
І рот
Перваком прополіскувать радить;
Та й чарочку випить, мовляв,
Не завадить.

А сват
Дав папушу
Свого тютюну.
Сказав: допоможе,
Як добре курну...

Слухняно робив я усе,
Що веліли,
А зуби... боліли,
А зуби — боліли...

Од клятого болю
Я дерся на стінку,
Прогнавши від себе
Синочків і жінку.
Я вив, наче вовк,
Я неначе здурів,
Забувши про оди,
Богів і царів...
Ні вдень, ні вночі
Не було супокою...
І тільки в лікарні —
Неначе рукою
Зняли отой біль...
Я — мов знов народився...
Зітхнув
        і привітно
На світ подивився,
І знову побачив,
Що небо — блакитне,
Що клумба —
Трояндами ніжними квітне,
Що бавляться діти...

За це в нагороду
Мені написати
Схотілося оду.
О ні,
Не жоні,
Не богам,
Не царям,
А вам —
Всемогутнім
Зубним лікарям!
Джерело:
Василь Шаройко. Зарозумілий павич. — Бібліотека «Перця», №350. — К.: «Радянська Україна», 1989. — 64 с.