Полікарп Шабатин

Байки

Плач Дубів

    В користолюбстві ненаситнім
    Погряз весь рід людський!
    Якщо ти чесний, добрий і привітний —
    Ти вже не їхній, не такий!

Почувши стогін Кончезаспівських Дубів,
Я з ляку, чесно кажучи, на хвильку одубів!
— Що трапилося з вами, велети зеленочубі,
Кому не до душі, кому не любі?
На довгім на своїм віку не раз ви піддавались згубі,
        Не скніли,
        А зеленіли!
    — Не співчувай! Ти не один хоробрий,
    Душевний, добрий!
Ну як не гніватись нам, багатолітнім,
    Коли господарі новітні,
    По той бік озера — ледачі.
        І в санаторії клінічнім,
            Не вічнім,
    І ті, що мають тимчасові дачі!
    По суті, явного не бачать,
    Що й нас негайно треба лікувати,
    Хвороби не дають довікувати!
        Могутні стовбури — гордині слави —
            Діряві,
        Надійні їм потрібні лати.
    Гілля обвуглене, побите блискавками,
        Немов кілки, стирчить над нами.
    Вже безліч літ дбайлива не торкалась нас рука
            Лісовика!
        Але найдужчий викликає гнів,
        Що молодих нема дубків.
        Про них ніхто не дбає нині
        У незалежній Україні!
    А їм би стать окрасою віків.
        Тому й сумуємо, ридаєм,
    Рятівників хоробрих виглядаєм!

    Мораль. Природа — мати не зрадлива,
Одна лише не користолюбива!
Джерело:
Шабатин П. Байкарня: Вірші. — К.: Дніпро, 2003. — 192 с.