Один пихатий Критик
Запеклий був політик.
Усе життя на інших гримав,
Нікого і ні в чому не підтримав.
Вважав, що тільки він в мистецтві тямить,
Найрозумніший поміж нами!
Аж грюк у двері — й на порозі
З’явилась Смерть у грізній позі
Із гострою косою.
Побачив Критик і закляк...
Здолав раптовий переляк,
Спитав: — Ти вже за мною?
Чому так рано?
Не сподівавсь ніяк.
Я все на світі заперечував і ганив,
Нікому не давав спокою.
Трощив безжальною рукою...
У справедливості стояв на варті!
— Продовжувать не варто! —
Сказала Смерть страшна. —
Злобу зігнав сповна.
А скільки ти підтримав новобранців?
Кого у люди вивів,
За кого вболівав увечері і вранці,
І ощасливив?
— Хіба і це потрібно? — спохопився Критик у десятім поті, —
Я ще про них скажу, я ввесь віддамсь, знесилюся в роботі!
— Вже пізно! —
Гарикнула Кістлява грізно.
Мораль. Добро робить — не залишай на потім!
