Один пихатий Критик Запеклий був політик. Усе життя на інших гримав, Нікого і ні в чому не підтримав. Вважав, що тільки він в мистецтві тямить, Найрозумніший поміж нами! Аж грюк у двері — й на порозі З’явилась Смерть у грізній позі Із гострою косою. Побачив Критик і закляк... Здолав раптовий переляк, Спитав: — Ти вже за мною? Чому так рано? Не сподівавсь ніяк. Я все на світі заперечував і ганив, Нікому не давав спокою. Трощив безжальною рукою... У справедливості стояв на варті! — Продовжувать не варто! — Сказала Смерть страшна. — Злобу зігнав сповна. А скільки ти підтримав новобранців? Кого у люди вивів, За кого вболівав увечері і вранці, І ощасливив? — Хіба і це потрібно? — спохопився Критик у десятім поті, — Я ще про них скажу, я ввесь віддамсь, знесилюся в роботі! — Вже пізно! — Гарикнула Кістлява грізно. Мораль. Добро робить — не залишай на потім!