Полікарп Шабатин

Байки

Баран і звірі

    У лісі темному, де не стихають чвари,
        Кого роздерти першим,
    Щоб вгамувати ненаситні верші,
    Дійшла черга і до овечої отари!
Вожак лихої зграї Вовкулака зажадав:
    — Тому кісток би половину я віддав,
        Підкаже хто ідею,
    Як впоратись з отарою тією?!
        Це справа не проста:
    Собаки люті там на варті
    І вівчарів остерігатись варто —
    Залишишся без гриви і хвоста.
Затіємо війну, не обійтись без крові,
    Ризикувать не всі із вас готові! —
    — Чого боятись? — заревів Ведмідь. —
        Ніколи не буває без образ.
            Але який
            Смачний
        Чекатиме обід на нас!
    — Не знаєш справи, не берись! —
        Із дуба загарчала Рись.
    Аж тут Лисиця з-за калини:
— Нам сперечатися нема ніякої причини.
Ідея в мене є, щоб не забути часом!
Якщо поділишся ти, Вовче, не кістками... м’ясом! —
Погодивсь Вовк.
З якою хитрістю, ніхто не взнав.
    — Схилити треба на свій бік вожаку Барана! —
        Сказала з гордістю вона. —
        З природи він лякливий,
Улесливий, упертий і до слави хворобливий.

Бо сказано давно: куди повіє вітер, мчить туди і хмара,
    Куди веде Баран, туди біжить отара!
Джерело:
Шабатин П. Байкарня: Вірші. — К.: Дніпро, 2003. — 192 с.