Подіяло

Допивсь... до білої гарячки,
Життя набридло... Час пробив...
Несила більше... навкарачки
Доліз на кухню й... газ пустив.

Ось так-то... Горілчана жертва
Чека свою останню мить...
Але ж... Але ж бо перед смертю
Востаннє треба б закурить.

Налапав «Приму», якось змаху
Черкнув сірник — о мить страшна! —
Вся кухня раптом як бабахне —
І темна, темна пелена...

Очуняв я посеред двору...
Навколо все таке сумне,
Сусіди, чую, плачуть хором —
Так шкода стало їм мене.

— Ой лишенько, який він чорний,
Мов чорт у пеклі осмалив,
Лиш ніс синіє ілюзорно —
Він, бідний, зовсім же не пив.

«О люди-люди, — я подумав, —
Як не любити вас мені?
Це інші взяли б вже на глуми,
А ви ж лихого — ані-ні...»

Вони ж голосять: — Горе, горе!
Та він же так скромненько жив,
Та він же з нами був ще вчора,
А клятий газ його убив...

Лежу і слухаю... О диво!
Це ж отоді, коли я жив,
Про мене тепло так, красиво
Ніхто ніде не говорив.

Чи я не чув? Бо ж безпробудно
Все пив, тріщала голова...
Які ж, скажіть-но, добрі люди,
Почуєш в стані цім слова?

І я воскрес. Після халепи
Таки ні краплі в рот не взяв —
І людське слово — щире, тепле —
Доволі часто вже чував.

І ще признаюсь: я чудово
Переконатися зумів,
Що добрі люди добре слово
Не тільки кажуть про мерців.

Тепер, тверезий та щасливий,
На кухню вийшовши, не раз
Вклоняюся плиті учтиво
Й кажу:
     — Спасибі тобі, газ...