— Оце дивлюся на Коня
І всю до нього утрачаю шану, —
В калюжі рохкала Свиня. —
Він вдачу має препогану:
Лише побачить Батога,
Забуде враз про гордість і поставу —
В голоблі забіга
І воза тягне аж до ставу.
А може, й далі — в поле чи луги:
Відсіль не бачу —
Високі стали у калюжі береги,
Але Коню цього ніколи не пробачу.
— Гаразд! — озвавсь Батіг.
І по хвилині
Свиню врепіжив поміж вух і ніг,
Аж курява знялася у щетині.
— Куві-куві!.. Куві-куві!..
Де віз?.. Давай сюди голоблі!..
Тепер така у мене ясність в голові,
Немов я з’їла пуд картоплі,
І так понижчали в калюжі береги,
Що бачу все: і шлях, і поле, і луги.