— Оце дивлюся на Коня І всю до нього утрачаю шану, — В калюжі рохкала Свиня. — Він вдачу має препогану: Лише побачить Батога, Забуде враз про гордість і поставу — В голоблі забіга І воза тягне аж до ставу. А може, й далі — в поле чи луги: Відсіль не бачу — Високі стали у калюжі береги, Але Коню цього ніколи не пробачу. — Гаразд! — озвавсь Батіг. І по хвилині Свиню врепіжив поміж вух і ніг, Аж курява знялася у щетині. — Куві-куві!.. Куві-куві!.. Де віз?.. Давай сюди голоблі!.. Тепер така у мене ясність в голові, Немов я з’їла пуд картоплі, І так понижчали в калюжі береги, Що бачу все: і шлях, і поле, і луги.