Колись Рябко за добру плату
Стеріг кошару чи палату
(Вже вибачте, що точності нема —
Її поглинула віків далеких тьма).
Сидів, куняв, гарчав собі він стиха.
Та раптом — глип!
Язик до піднебіння враз прилип
В передчутті біди та лиха:
З кущів чвала Вовчиха.
Та і це іще не все, вогнем воно згори —
Із-під колоди з бур’янів густих
Сіренька Миша виповзла з нори
І до кошари — шмиг!..
Ну, як тут бути?..
Адже Рябко не з тих,
Щоб лихо тихо обминути.
— Вчиню переполох!..
І миттю Мишу кляту
Погнав з кошари він за льох,
За стіг, за хату,
За гречку, за горох...
— Чому почав з тієї тварі?.. —
Рябка питають вранці у пустій кошарі,
— Чому... Не зручно зразу гавкать на обох.
* * *
Розсудливість Рябкова зрозуміла:
І справу зроблено, і… шкура ціла.
