Колись Рябко за добру плату Стеріг кошару чи палату (Вже вибачте, що точності нема — Її поглинула віків далеких тьма). Сидів, куняв, гарчав собі він стиха. Та раптом — глип! Язик до піднебіння враз прилип В передчутті біди та лиха: З кущів чвала Вовчиха. Та і це іще не все, вогнем воно згори — Із-під колоди з бур’янів густих Сіренька Миша виповзла з нори І до кошари — шмиг!.. Ну, як тут бути?.. Адже Рябко не з тих, Щоб лихо тихо обминути. — Вчиню переполох!.. І миттю Мишу кляту Погнав з кошари він за льох, За стіг, за хату, За гречку, за горох... — Чому почав з тієї тварі?.. — Рябка питають вранці у пустій кошарі, — Чому... Не зручно зразу гавкать на обох. * * * Розсудливість Рябкова зрозуміла: І справу зроблено, і… шкура ціла.