Стара Подушка кирпу драла,
Бо Лебедя за родича вважала.
— Та не мели дурниць!.. —
Чванливу хтось спиняє. —
Куди тобі до птиць?..
У вас нічого спільного немає.
Подушка мовчки в пір’я — тиць!
— То і що? Воно крізь шви у тебе ж виповзає.
— Оце і є одна з ознак, —
Подушка аж відкинулась навзнак, —
Адже і Лебідь щовесни линяє.
* * *
Ну, що тут учинити?
Подушку вовною набити?
Та хто ж її не зна —
Не встерегти:
Вона
Самого Лева впише у свати.
