Тупа Сокира ганила колоди, Що нібито вони Усі нікчемні під природи Чи з дуба будуть, чи з сосни. — Десятий день над ними я труджуся, Уже заниділа й душа, Ось-ось дощенту пощерблюся, А справа з місця не руша, Яку із них не цюкну — вже й готова: Лежить не річ, А дрова, Що годні лиш у піч. Чого ж моя сестриця Як цюкне раз — то ночви, другий — то коряк? Невже у неї інша криця? Їй-богу, не збагну ніяк, Чого лиш я з колодами терплю цю муку!.. — Ненже тобі не радив ще ніхто Утять нехитру штуку? — Озвалось до Сокири Долото. — Аби робить хороші речі, В яких зоріє красота, Потрібні не лише потужні плечі, Але й смілива гострота. Ото ж не ремствуй на колоди і сестрицю, Даремно не сичи — Візьми точило й власну крицю До блиску наточи.