В погоду сіру, неясну
Хвалилася Калюжа:
— Та я бездонну маю глибину!
Могутня я і дужа
І мій здавен всесиллям славен рід.
Коли не віриш — спробуй: перейди убрід.
Погляне кожен — очі заплюща:
Хлюпоче сіро-бура рідина
Від дерева аж ген до того он куща.
Яка ж то має бути глибина!
Та ось дмухнув вітрець, і хмари
За обрій поповзли.
Заграло сонце. І відразу чари
Без сліду зникли, ніби й не були:
Лежить таки Калюжа,
Нехай їй грець,
Та не глибока і не дужа —
Її убрід здолає й Горобець.
* * *
А що ж, трапляється
Таке і в нас:
Кричить нікчема, випинається,
Страха, втопити нахваляється,
Та щастя, що оте лише на час.