В погоду сіру, неясну Хвалилася Калюжа: — Та я бездонну маю глибину! Могутня я і дужа І мій здавен всесиллям славен рід. Коли не віриш — спробуй: перейди убрід. Погляне кожен — очі заплюща: Хлюпоче сіро-бура рідина Від дерева аж ген до того он куща. Яка ж то має бути глибина! Та ось дмухнув вітрець, і хмари За обрій поповзли. Заграло сонце. І відразу чари Без сліду зникли, ніби й не були: Лежить таки Калюжа, Нехай їй грець, Та не глибока і не дужа — Її убрід здолає й Горобець. * * * А що ж, трапляється Таке і в нас: Кричить нікчема, випинається, Страха, втопити нахваляється, Та щастя, що оте лише на час.