Омелько з Брехунівки

Омелько — що не говори —
Людина знана всюди.
У нього кирпа догори
І колесищем груди.

Чого ж то носа він дере,
Ще й потира долоні?..
Бо зобов’язання бере
Найвищі у районі.

Він на трибуні — як уріс,
Мов з нею народився.
Підняв «герой» угору ніс
І солов’єм залився.

— Ми мусим дати! Ми дамо!
Потрудимось тепер ми!
Ніщо не зробиться само!
Завалим кормом ферми!

На агротехніку зважай!
Дорогу кукурудзі!
І ми зберемо урожай
Найбільший у Союзі!

Дамо удосталь ми ковбас,
На душу — по кавалку! —
Лунав густий Омельків бас
Розкотисто і палко.

Словесну вибивав кадриль,
Робив руками жести...
— Ми докладемо всіх зусиль!
Ми виконаєм з честю!..

Сказав Омелько наш «дамо»
Й затамував сумління.
Мовляв, все робиться само,
Із щучого веління.

І ось сусіди всі тепер
Питаються в Омелька:
— Скажи, браток, чого ж ти дер
Тоді на зборах пельку?

Тобою дане слово, брат,
Не варте й копійчини!.. —
А він сопе: — Не винуваті.. —
Й вишукує причини.

Зробив всього на два вершки,
Лиш показово, зовні.
Наговорив же три мішки, —
Та й то всі три не повні.

Тих обіцянок не жують
Ні люди, ні корівки...
Тепер цього базіку звуть —
Омелько з Брехунівки.

* * *

...Тож хай не йде вам з голови
Словесна та омана,
Щоб не сказали, що і ви
Його односельчани.