Дзеркальце

Хоч сотні літ живи, любись як хоч,
А про дружину знаєш — краще змовч.

Померла жінка. Страх було й дивиться:
    Нещасний Чоловік навзрид рида.
Хоч їй ті сльози вже — як пияку водиця.
    Так молода ж була, ой молода!..
А ще ласкава. А вродлива, білолиця!
А вже бідова! А слухняна! А... а... а...
Труну накрили. («Ну, бувала й вередлива...»).
Труну опущено. («А була й сварлива...»).
Лопати зблиснули. («Траплялася й біда...»).
    Вже копачі до ями приступають...
     «Ой де ж таку знайду ще я?!.»
Вже перші пригорщі землі труну вкривають...
     «Прощай же, квітонько моя!..»
    Заворушилась тут земля.
        Важка хвилина.
    І враз — мов звільнена пружина,
Звеларя, зкатапультнула з труни дружина!
         «А ось і я!
Не ждав? Отак на той світ відправляв
    Свою кохану-розкохану?!
І дзеркальця — хоч би шматочок! — не поклав,
Щоб там ніякий чорт на мене і не глянув??!
    Чекай же, мій Іване!..»
        Розлючена і зла
        Метнула до села,
        Аж курява лягла.
Що вдома в них було — покрите все туманом...
А казано, що квітонька довгенько ще цвіла,
    Коверзувала, ніби панна,
Й таких Іванів два чи й три пережила.

. . . . . . . . . . . . . . . .

    Я критися не стану:
Щось не ведеться на мораль мені.
До речі: дзеркальця... в якій тепер ціні?