Анатолій Косматенко

Делікатес

    Андрій Васильович уранці прихворів.
    Було не що — звичайний нежить.
    Не кликала Дружина лікарів —
    Сто грамів тицьнула, щоб пропотів.
«Пусте, — сказала, — хоч не гріх би й перележать».
    Але в конторі... Кіт лиш муркотів:
    Підлеглі пострілом розсипались по місту!
        Один перед одним,
        Як перед чимсь лихим,
    Хапали все, що можна пити-їсти.
    В кімнаті хворого нема де сісти,
    По коридору не пройти:
    В кутках, на підвіконню — мед, ковбаси,
    Цукерки, помаранчі, дорогі торти...
    Зійшлися всі. І потай ждуть завбази,
        Бо то був хімік, то — пролаза!
        Той може роздобути й принести
        Із полюса свіженькі ананаси,
        В пісках Сахари спійману форель...
    Та ось і він. Всім одлягло відразу:
        В руках — самий портфель...
    Не гнувсь дугою, витягся в голоблю.
    Та як портфель гармонькою розвів —
        Недужий аж розцвів.
«Оце воно! — гукнув. — Оце таки сподоблю!
    Ум... Смакота! Здається, вік не їв!..»
Що ж той приніс? Що хворий уминав аж прів?
    В мундирах спечену картоплю.

Митець? Що скажеш — екстра-клас!
    Та я веду тут не до того.
На іншого поглянеш інший раз:
Енергія, талант, кмітливість — як ні в кого!
Йому б таке вершить для майбуття!
    А він лакузить все життя...
    В ім’я чого? Заради чого?