Анатолій Янченко

Притча про Килину і драбину

Вийти заміж не вдалось
Дівці гонористій,
Подалась вона з села
Дівувати в місто.

Позаяк була вона
Ще й ледачкувата —
Покрутилась місяць-два
І — назад до тата.

Батько став її питать:
«Як там, доню наша?»
А вона: «Мне не пойнять,
Що воздєсь ти кажеш...

Щось такоє казна-шо...
Язиком суконним...
Говорил би ти — іль шо? —
Какось совремйонно...»

Батько вигукнув: «Диви!
Ось тобі й Килина!
Виб’ю дурість з голови!
Мати, дай лозину!..»

Здогадались ви, мабуть,
Що це за Килина, —
Та, що лізла по лєстніцє,
А впала з драбини.

Цю згадавши, іншу я
Маю на прикметі —
Ту, що чинно возсіда
В пишнім кабінеті.

Дивина! Таки вдалось
Цій дурній Килині
Вибратися ого-го
По стрімкій драбині.

Десь на третьому щаблі
Їй сказали: «Доста!
Далі ти уже не лізь...»
А вона: «Ви бросьте!

Ви мінє без лишніх слов
Подсадітє више —
Вийшло мнєніє з верхов
Взять мінє на кришу».

Підсадили... Бо у нас
Є хвороба давня
Й прогресує повсякчас...
Чиношанування.

А Килині тій здалось:
«Мінє підсадили,
Бо, конєшно, я нєбось
Мудро говоріла».

І пішло. Лишень вона
Схоче вище стати —
Всіх завзято почина
Ліктями штовхати.

Люди ж що? Бува, вони —
Мов овець отара:
Пропускають тих в чини,
Хто прудкіше шпарить.

Й не один — де правду діть? —
Щоб схопити чина,
«Язиком» почав крутить,
Як ота Килина.

До одного земляки
Прибули у місто —
Як колись-то ходаки,
А не як туристи.

На гостей він подививсь
Із драбини гордо:
«Ви откєдаль узялісь?!
І какого чорта?!?»

Та нараз — ну диво з див —
Треба ж цьому статись,
Що драбина тут під ним
Стала хилитатись.

Та так сильно, що ось-ось
З неї він зірветься.
І коли не зловить хтось —
Гепне й розіб’ється.

Це збагнувши, неборак
Заволав щосили:
«Ну чего стоїте, как...
Поддєржітє... віли!..»

Він хотів сказать, мовляв,
Піддержіть... драбину,
Але пам’ять підвела
Бісового сина.

Ну, а поки земляки
Вила розшукали,
Вітер розгулявсь такий,
Що драбина впала.

Ні, «герой» наш не розбивсь,
Бо впав на сідницю.
На селі знов опинивсь,
А драбина сниться.

Ходить він, немов чума,
Й меле без упину:
«Я воздєсь сойду с ума...
Дайте мне драбину!..»

Та сміються у селі,
Дошкуляють люди:
«Про драбину рідну він
Більше не забуде...»

Іще кажуть: винайшли
Техніку чудову —
Геть змітає тих з драбин.
Хто калічить мову.
Джерело:
Веселий ярмарок: Гумор та сатира. – К.: «Рад. письменник», 1989. – Вип. 7 / Упоряд. Ю.І. Цеков. – 1989, – 459 с.