Вовк-проповідник

Презлючий Вовк, посаджений на цеп,
Зі злості вив, залізо гриз, метався,
    А на світанку одірвався,
    Хитаючись, поплівсь у степ.
Ослаблий з ночі, ледве-ледве брів
    І за селом Вівцю зустрів.
Ощиривсь тайкома й посунув по долині.
— Ви не з’їсте мене?— отямилась Вівця.
— Пощо ти ображаєш панотця?
У вас я пастором служитиму однині —
Ошийник в мене, глянь, і пряжечка така,
    Як у колишнього служителя Рябка.
— Ви наш? О господи, хвала тобі і дяка!
Тож я й дивлюсь — на шиї є відзнака...
— Так, одновірці ми, і я вам послужу,
Біжи, скликай овець, я проповідь скажу. —
    І от в долину край села
Зійшлися барани, ягнята і ягнички.
Вовк голову схилив, смиренно лапи склав
Та як завив! От проповідь була!
Аж тріскалися шкури од незвички
Та ще... від хижих вовчих зграй,
Що по сигналу збіглися в той край,
Умить овечок розтягли
Та поодинці й роздягли.

Вовки до мирних вивертів беруться...
Але ж нутра свого не змінить звір.
Нехай вони і в ризи уберуться —
    У вовчу проповідь не вір!