Лисиця й Кіт

    Лисиця в суд Осла
        Тягла:
— Він обдурив мене, наніс образу! —
Кругом дивуються: — Не чули ще ні разу:
Дурний Осел щоб Лиску обманув? —
Суддею — Кіт: — І я щось не збагнув... —
Та Лиска не вгавала: торохтіла,
Пускала сльози і хвостом вертіла.
Осел від подиву оторопів, закляк,
    Понуро вуха опустив, бідак.
Суддя розгублений: — Що діять? Як почати? —
    Лисиця ж не здасться, очмана,
    Живіт сповнілий випина —
Подібних доказів не спростувати —
Але й подумати: Осел такий тупак,
Що до такого не додумався б ніяк.
Суд радитись пішов. І от оголосили,
    Що розгляд справи відстрочили.
    — Приходьте через десять літ, —
    Порадив на прощання Кіт,
А сам подумав: «За цей час
Однак помре котресь із вас…»

    Мабуть, за скрутної години
    Для суду вихід отакий — єдиний.